Упродовж виступу лунали вигуки "геть бандерівців!" Друк

Розмова з Ярославом Гірником, головою Львівського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів.

Розмова з Ярославом Гірником, головою Львівського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів.

Як і щороку під час святкувань Дня Перемоги, цьогоріч не обійшлося без гострих дискусій і навіть відвертих провокацій. Наслідки комуністичної системи ще добряче впливають на емоції ветеранів, а політичні сили вміло використовують болючу сторінку історії для того, щоб зіткнути лобами прихильників визнання УПА з адептами комунізму.

Зрозуміло, через полярність позицій не може існувати і єдиної організації ветеранів, а тому на теренах держави діють дві потужні організації – утворене 1996 року Всеукраїнське об’єднання ветеранів (ВОВ) на чолі з Ігорем Юхновським і заснована ще в радянські часи Організація ветеранів України під керівництвом генерала Івана Герасимова. Остання зустріч ветеранів 8 травня, під час святкувань Дня Перемоги, у Військовому інституті вкотре продемонструвала, що ще довго доведеться чекати згоди. Про це – розмова з керівником Львівської обласної організації ВОВ Ярославом Гірником.

Думаю, не всі знають, що таке Всеукраїнське об’єднання ветеранів і які цілі воно ставить перед собою, зокрема, його Львівське обласне відділення?

Всеукраїнське об’єднання ветеранів створили 1995 року.

Цьому передувала велика акція підготовки до ухвалення Конституції. У той час ліві сили здійняли великий шум, щоб не допустити цього ухвалення й навіть почали збирати підписи проти нього. А я тоді був головою Рівненської обласної організації ветеранів, яку сам і створював. Пригадую, як одного разу ми пішли на зібрання ветеранів, а там виступав перший секретар обкому партії Віталій Луценко (батько міністра Юрія Луценка), який казав, що “ми повинні зробити все (й у цьому розраховуємо на вас), щоб не допустити ухвалення Конституції”. Ми послухали це все й вирішили створити альтернативну патріотичну організацію ветеранів, на противагу прокомуністичній. Потім, коли дізналися, що у Львові, Івано-Франківську й інших містах діють такі самі організації, вирішили об’єднатись і створили всеукраїнське об’єднання.

Перш за все, ми об’єднуємо всіх ветеранів, незалежно від переконань, незалежно від того, де вони воювали, аби тільки були патріотами України та старалися підставити своє стареньке плече розбудові незалежної держави. За таким принципом і працюємо. У Львові вже маємо близько семи тисяч членів, а в області – близько 80 тисяч (по Україні – понад мільйон, – "Газета"). Нашими цілями є насамперед дбати про соціальний захист ветеранів. Друге, не менш важливе – це національно-патріотичне виховання молоді. Щороку організовуємо виступи на патріотичні теми у школах, університетах.

Організація по суті є унікальною, тому що в ній поєднано й ветеранів УПА, й ветеранів Червоної Армії. Ці люди мають зовсім різний світогляд і різні ідеології. Як удається об’єднати їх в одній організації?

Це справді так – у нас є й фронтовики часів війни, й ветерани колишньої Радянської Армії та Збройних сил. Наприклад, я – полковник колишньої Радянської Армії, а голова Личаківського районного осередку у Львові – Любомир Полюга, був охоронцем Шухевича. Цьогоріч пана Любомира всюди запрошували на зустрічі. Він мав виступи у 30 школах. І хоча він уже не може ходити, але каже: "Якось полізу, але мушу піти, бо діти хочуть мене послухати". Загалом ми дуже дружно живемо.

І всередині організації немає дискусій, наприклад, стосовно визнання УПА воюючою стороною, інших суперечок?

У нас таких дискусій ніколи не виникало, бо ми абсолютно одностайні в тому, щоб визнати УПА воюючою стороною. У цій справі вже й до Президента писали, й до Верховної Ради. Усі західноукраїнські ради визнали УПА, навіть Хмельницька обласна рада і, по-моєму, Житомирська. Тут ми знаходимо підтримку, а тому не виникає потреби в дискусіях.

З огляду на вік і багатий досвід членів організації, як іще (крім зустрічей із молоддю) популяризуєте свої знання?

Власними зусиллями видаємо матеріали, присвячені темі національно-визвольної боротьби. І подаємо такі уроки, які поки що мало висвітлено в історії, – про Крути, Базар, про Саліну – місцевість біля Добромиля, де в перші дні війни закатували понад три тисячі патріотів. Ми готуємо всі ці матеріали та розповсюджуємо їх в області серед осередків, загалом по Україні. Крім того, практикуємо поїздки в ті унікальні місця історії, які треба бачити, щоб це пройшло через душу. Для прикладу, остання наша поїздка була торік у грудні в Биківню на околицях Києва, де за часів радянської влади закатували понад сто тридцять тисяч наших патріотів.

А чи відчуваєте підтримку своєї діяльності від владних структур?

Найприкріше те, що люди пасивні й не цікавляться нашою роботою. Коли я працював у Рівному й очолював аналогічну організацію, ми мали контакти зі всіма виданнями, нами цікавилися. В мене було понад 300 вирізок із газет про нашу діяльність. А тут – абсолютна тиша. Понад те, деякі випадки яскраво ілюструють ставлення до нас. Останній такий стався 8 травня цього року, коли у Військовому інституті у Львові відзначали День Перемоги. Я дізнався про цей захід і подзвонив в Інститут, щоб зголоситися на участь. Там кажуть, мовляв, усе організовує обласна адміністрація. Іду до адміністрації й дізнаюся, що нас просто хотіли не запросити на урочистості. Запитую: як так, є дві ветеранські організації, а запрошують лише одну. І тоді погодилися таки запросити нас. Але це був тільки початок. Голова міської "герасимовської" організації надіслав запрошення колишнім кадебістам і всім цим колишнім… І тільки-но я почав свій виступ словами: "Вельмишановні ветерани війни та ветерани національно-визвольної боротьби", – як одразу почалося тупотіння ногами. А коли сказав, що "ми сьогодні зібралися, щоб гідно вшанувати всіх тих, кому пощастило повернутись із фронту, і тих, хто повернувся із сибірських катівень", то здійняли такий шум – "геть бандерівців!", що вже не знав, чи продовжувати. Але офіцери з Інституту з-за куліс кажуть: "Продовжуйте, не звертайте на це уваги". І я продовжив. Але впродовж усього виступу лунали крики "геть бандерівців!". Ми обговорили цей випадок на зборах організації та дійшли висновку: біда в тому, що організовували святкування кулуарно. Надали Інститут тільки для однієї організації, а якби ми не напросилися, то нас і не запросили б, усе пройшло б дуже гладко, поставили б "галочку", доповіли б Києву – і все. Але ми прийшли – і зчинилася така буча. Причому кричали "геть" не стільки ветерани, скільки "молодики" років тридцяти-сорока. Що вони там робили – не знаю. До мене після завершення підходили старенькі ветерани й казали: "Не подумайте, що це ми кричали, це ті молодики, невідомо хто їх запросив". Одна жіночка, російськомовна, навіть сказала: "Я собі уявляю, як там Ющенкові в Києві складно, коли в нас у Львові таке коїться". Тож якщо влада вже вирішила святкувати це, то нехай би проводила захід не в закритому інституті, куди ніхто не має доступу, а десь у місті – чи в Будинку офіцерів, чи в театрі. Запросіть представників громадськості, справжніх ветеранів, а туди запросили тільки цю, сказав би, банду. В інституті ж непогане виховання, а їх кинули туди, щоб отруювати свідомість тим молодим курсантам, які потім підуть офіцерами по всій Україні. Цього наша влада не додумала, ми засуджуємо таку поведінку.

Тобто з організацією ветеранів під керівництвом пана Герасимова ви не надто "дружите"?

Та ми хотіли б дружити, організовувати зустрічі, вести дискусії. Я запрошував їх на наші зустрічі, пропонував обговорити всі суперечливі питання та шукати точки дотику. Але вони навіть не хочуть цього слухати.


Володимир Кучер,
  Львівська газета, 06.06.2008
 
Львів відкритий для світуЛьвівська міська рада
© НГО – Портал громадських організацій Львова – NGO. Дизайн та програмування сайту – KUDEST