Справа буде результативною, якщо її підтримає суспільство Друк

Розмова з Миколою Сварником - депутатом Львівської міської ради від БЮТ, членом постійної депутатської комісії медицини, освіти, науки та соціального захисту

Розмова з Миколою Сварником - депутатом Львівської міської ради від БЮТ, членом постійної депутатської комісії медицини, освіти, науки та соціального захисту

Пане Миколо, Ви займаєтеся питаннями соціальної адаптації та реабілітації неповносправних уже багато років. Ви були одним з засновників навчально-реабілітаційного центру "Джерело", зараз працюєте в проекті "Інклюзивна освіта". Як Ви прийшли до цієї теми?

Все почалося ще у 1990 році, коли ми з групою батьків неповносправних дітей заснували у Львові Товариство захисту дітей, хворих на ДЦП "Надія". Батьки приходили туди по допомогу, але найбільше потребували, щоб їх хтось бодай вислухав. Протягом 5 років я був головою товариства. У 90-х – на початку 2000 рр. нам надсилали масу "гуманітарки", яку треба було розмитнити, розподілити справедливо. Одним словом, доводилося багато працювати. Особисто мені вдається більше зробити в стані цейтноту. І чим більший тиск – тим більше вдається зробити. Нашому товариству всі йшли назустріч, допомагали, але не раз доводилося долати і сильний, організований опір з боку системи. В першу чергу нам, батькам, весь час доводилось і далі необхідно обстоювати права наших дітей – на реабілітацію, на освіту, на дозвілля і відпочинок, зрештою на доступ до міської інфраструктури. Моєму синові Андрію 21 рік, він не ходить, не говорить, на візочку, і щоб задовольнити навіть щоденні його потреби – потрібно багато наполегливості. Це моя пружина в житті, яка підштовхує до дій.

Свого часу, навіть ще у 90-х роках, в освіті діяла інструкція, якою було передбачено, що, якщо дитина себе не обслуговує, і (або) не може пересуватися самостійно, тобто, на перерві не може вийти з класу сама, не може справитися зі своїми фізіологічними потребами, то школа не повинна приймати таку дитину, вона має вчитися вдома. Нам здавалося несправедливим, що інші діти спілкуються з однолітками, а наші мають сидіти вдома і чекати, коли вчителька прийде, або взагалі бути без освіти, або виховуватись в інтернаті. Так виникла ідея створення навчально-реабілітаційного центру "Джерело". Найбільше для цього зробив один з наших батьків - Мирослав Ніколаєв. Він працював спочатку в школі, а потім пішов у Чорнобильську лікарню. Батьки дітей, які там лікувалися, розказували, що бачили такі центри в Угорщині і пропонували тут зробити – і він проявив ініціативу й добився відкриття центру. Начальником міського управління освіти тоді був Павло Хобзей, який досить багато нам допоміг. Він уміє людей вислухати, зрозуміти і допомогти ділом. Це чудова людина.

Так, у кінці 1993 року у дитсадку №172 на Шафарика нам вдалося набрати першу групу з восьми дітей. Через кілька років таких груп було уже дві, потім чотири. Пізніше до них додалися чотири класи школи. Ми, батьки, поставили собі за мету показати всім, на що здатні неповносправні діти. У нас було кілька серйозних проектів, які відстоювали права цих дітей на освіту. Адже більшість з них могли би навчатися у звичайній школі. Але для того, щоб це стало реальністю, треба навчити вчителів, щоб вони не боялися, знали, що може статися і чи станеться, треба підготувати до цього батьків здорових дітей і самих дітей.


- Яким чином ви їх готуєте?

- Сьогодні у Львові працює українсько-канадський проект "Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами". Всього проект має три напрямки: перший - освітній, другий – соціальна і освітня політика і третій – громадянське суспільство. Щоб усе це зреалізувати, необхідна співпраця громади, органів міста і законодавчих структур. В освітньому компоненті є робота зі школами та навчання педагогів; політика – це і законодавство, і зміни в досить приземленому плані, тобто правила розпорядку, інструкції, як і що робити; наприклад, що має робити охоронець в школі, коли під’їжджає автобус і треба допомогти дитині вибратися з автобуса; це посадові обов’язки і подібні речі. Третій напрямок – це громадянське суспільство. Ми вважаємо, що справа буде результативною, якщо її підтримає суспільство. А ініціатива повинна виходити від батьків і від самих неповносправних. Вони повинні розуміти, що їм ніхто нічого не повинен принести і дати. Вони повинні розуміти, що треба здобувати таку саму освіту, як і всі, треба користуватися тим же громадським транспортом; пересуватися не у таксі для інвалідів, а звичайними міськими маршрутами, на яких повинні бути транспортні засоби з низькою посадкою, куди можна спокійно увійти чи заїхати на візку.


- А скільки у Львові зараз таких транспортних засобів?

- У Львові на сьогодні є 8 тролейбусів з низькою посадкою. Це досить складна конструкція. Але нам пощастило, адже наш ЛАЗ їх виробляє. Перший такий автобус був зроблений для аеропорту. Наші неповносправні неодноразово ставили питання щодо цього транспорту. Зрозуміло, що на це потрібні гроші. Чиновники кажуть, що грошей немає, але знаходять на закупівлю "беушних" трамваїв. Німці їх чому позбулися? Бо їхні закони забороняють дискримінувати інвалідів. Вони роблять трамваї з низькою посадкою. Там діють інші норми. На трамвайній зупинці, наприклад, бордюр має бути 20 см, щоб коли трамвай під’їжджає, можна було спокійно заїхати в нього. Та й старшим людям так набагато зручніше і простіше. І є вже такі конструкції трамваїв, тільки купуй!

Є постанова Кабміну, якою передбачено при проведенні транспортними службами серед приватників тендеру на пасажирські перевезення, обов’язково ставити їм вимогу, щоб на маршруті як мінімум один транспортний засіб був пристосованим для інвалідів. Але в тендерних умовах написали, що у випадку, якщо фірма має один транспортний засіб з низькою посадою, то їй це зараховується як бонус, ну, а як немає такого, то просто бонусу не буде. От так у нас трактують офіційні документи.

Я і запити писав, і навіть скарги на управління транспорту і зв’язку, яке порушує права неповносправних… Результату жодного. А все тому, що у нас, по-перше, загальна культура людей низька, а по-друге, у цій сфері великі фінансові інтереси. Навіть ті 8 тролейбусів з низькою посадкою були закуплені під тиском. В інституті "Автобуспром" розробити конструкцію такого транспортного засобу, але це відбувалось у відповідь на запити і пропозиції самих неповносправних. Конструкція автобуса і тролейбуса з низькою підлогою цілком органічно була освоєна нашим ЛАЗом, бо такий транспорт на Заході всюди використовується, це завтрашній день, хоча технологічно його виготовляти доволі непросто.


- Минулого року у Львові почало діяти таксі для неповносправних. Чи можуть вони скористатися послугами цього таксі сьогодні?

- Можуть. Але ж таких машин усього пару і замовляти їх треба наперед. Тому ми вважаємо за необхідне, щоб у Львові була відповідна кількість громадського транспорту з низькою посадкою.

У нашому суспільстві чомусь побутує тенденція йти шляхом спеціалізації: спеціальні поліклініки для інвалідів, спеціальні транспортні системи, спеціальні санаторії. Ми ж вважаємо, що таких людей треба з дитинства інтегрувати у суспільство. Ми не проти інва-таксі, але в нас планувалась повноцінна міська служба перевезень неповносправних, та, на жаль, зараз про це забули.


- А наскільки вам вдається реально інтегрувати неповносправних у звичайні структури, зокрема в освіті?

- Ще до того, як ми почали працювати у цьому канадському проекті, ми інтегрували біля 180 дітей, які вчаться чи вчилися у звичайних львівських школах. І це, врахуйте, без відповідного законодавства, лише на ентузіазмі і добрій волі.


-Тобто, в Україні сьогодні немає закону, який би регулював питання освіти дітей з особливими потребами?

Вже двічі через перше читання у Верховній Раді проходить Закон про освіту дітей з особливими потребами. Коли він вперше з’явився, батьки були обурені, оскільки у ньому було багато недоречностей і анахронізмів. Він був списаний зі старого російського закону, який не пройшов у Думі ще за Єльцина. Дурнуватий, одним словом, закон. Ми той закон почали "громити". На щастя, вдалося знайти спільну мову з Комітетом ВРУ з питань освіти: була створена робоча група у яку, крім фахівців з Інституту спеціальної педагогіки, Академії педнаук та інших установ, входили і троє батьків дітей з особливими потребами. Таким чином, нам вдалося пропхати в цей законопроект багато потрібних речей. Хоча нові автори старого закону сьогодні зробили півкроку назад, закон вже пройшов повторно перше читання, і ми сподіваємося, що на цьому етапі нам знову вдасться внести свої корективи і тоді він буде прийнятий в цілому.


- Повернімося до проекту "Інклюзивна освіта". Хто займається проектом з української і канадської сторін?

- З канадської сторони у проекту є двоє "хрещених батьків" – це Канадський центр вивчення неповносправності з Вінніпега та Коледж Гранта МакЮена з Едмонтона. З української сторони провідною науковою установою в проекті є Інститут спеціальної педагогіки, за політичний компонент відповідає Національна асамблея інвалідів України, а загальне керівництво проектом здійснює Всеукраїнський фонд "Крок за Кроком", яким підписані з містом і з областю меморандуми про взаєморозуміння і співпрацю.


- У чому полягає ця співпраця?

- У цьому меморандумі, місто та область беруть на себе загальні зобов’язання сприяти втіленню проекту. Але й без того, наприклад, ще минулого року в міському бюджеті було передбачено 400 тис. грн. на обладнання СЗШ №82 ліфтом. У цій школі вже багато років є пандус. Справа в тому, що вона розташована поряд з колишнім приміщенням центру "Джерело", і коли діти з «Джерела» мали йти у школу, то вибрали, звичайно, найближчу. От тоді ми й зробити той пандус, згодом розширили туалети на першому поверсі, потім і на інших. А тепер от ліфт робимо.

Там у внутрішньому подвір’ї добудовують шахту для ліфта, яким діти змогли би без перешкод долати відстань до третього поверху. Зараз, правда, процес будівництва трохи пригальмував. Наскільки мені відомо, прокуратура перевіряла УКБ щодо цього питання. Не знаю, що там насправді сталося, але я був обурений, коли побачив, як підрядники ведуть це будівництво. Навіть сварився з ними, запит депутатський подав.


- А наскільки доступними для неповносправних дітей є інші школи?

- Можу сказати, що ми зробили пандус у початковій школі на вул. Міхновських, у школі-садку "Малюк" є пандус полегшеної конструкції, металевий. І вхідний блок там поміняли на ширший, є загальний доступ до першого поверху в кількох школах області, але, на жаль, це винятки, а не правило.


- На скільки років розрахована реалізація проекту і що вже вдалося зробити?

- Це п’ятирічний проект, робота над яким розпочалася минулого року. Є два пілотні регіони – Львівщина і Крим. За проектом, канадці вибрали пілотною школою для впровадження інклюзивної освіти тільки СЗШ №95 у Сихівському районі Львова, де великий досвід роботи з глухими дітьми, і одну школу у Сімферополі. Проте, вже кілька років у кожному районі міста діє так звана модельна базова школа для інклюзивної освіти. Міська рада ще у 2000 році прийняла постанову про додаткові ставки соціального педагога, реабілітолога у цих школах. Вчителі пройшли відповідне навчання, і адміністрація готова була приймати усіх, у тому числі й неповносправних дітей. У даному проекті ми домовились, що зацікавлені школи можуть брати участь у статусі спостерігачів. Тобто, коли для школи №95 проводиться семінар, то викладачі з інших шкіл зможуть брати в ньому участь, усі матеріали будуть тиражуватись для широкого доступу. Так, у Личаківському районі такою є СЗШ №82, у Шевченківському - СЗШ №99, У Франківському – СШ "Малюк", у Галицькому - СЗШ №75 і СЗШ №59 у Залізничному районі.

Таким чином, сьогодні кожна неповносправна дитина при бажанні може вчитися у звичайній школі і спілкуватися зі своїми однолітками. Правда, є ще такі батьки, які хочуть свою дитину тільки у "Джерело" віддати, або відправляти на реабілітацію до Козявкіна, де дитина буде між такими ж, як сама і її ніхто сторонній нібито не бачитиме. Хоча більшість батьків все ж усвідомлюють, що краще, коли дитина ходить до звичайної школи і спілкується з усякими дітьми. Адже це середовище стає для неї звичним, і таким дітям буде набагато легше адаптуватися і жити, коли батьків поруч вже немає.


- Чи трапляються випадки, коли батьки хочуть віддати неповносправну дитину в школу, ближчу до дому, а адміністрація школи відмовляється її прийняти?

- Звичайно, бувають такі випадки. У нас 2-3 роки тому була така ситуація, що відразу кілька батьків хотіли влаштувати таких дітей у дошкільні заклади. Та їм тоді сказали, що і для здорових дітей місць не вистачає. Ми тоді ходили до начальника управління освіти цілою делегацією, наради там проводили, на які запрошували керівників тих дошкільних закладів, щоб переконати їх прийняти дітей. Переконали не всіх, але діти були все ж влаштовані в освітні заклади.


- Очевидно, потрібно працювати з вчителями і вихователями. Ви проводите таку роботу?

- Звичайно. Коли вдається знайти якісь кошти, то ми проводимо і семінари, і круглі столи. У Львівський обласному інституті післядипломної педагогічної світи є курс "Інклюзивна освіта". Педагоги, які підвищують кваліфікацію, можуть його пройти. Але, знаєте, як це є – один іде, щоб чогось нового навчитися, а інший – просто, щоб відпочити від дітей, відсидіти якийсь час поза школою.

Був у нас непоганий британський проект у 2000-2002 рр. на підтримку прав дітей, в тому числі права на освіту. Ми тоді видали так звану «синю книжку», у якій добре розписані методики, як працювати з такими дітьми. Є й ніші публікації, загалом більше десятка. Коли люди зацікавлені і питають, ми роздаємо ці книжки безкоштовно.


- А як розвивається напрямок проекту "громадянське суспільство"?

- Він має кілька піднапрямків. Один з них – створення ресурсного центру, де би ті ж вчителі могли брати відповідні методичні матеріали, книжки, фільми, поспілкуватися. Такий же ресурс мав би бути і для батьків. Коли у мене народилася така дитина, то я не міг знайти відповідної літератури. Я знайшов якусь німецьку книжку і прочитав її, хоча медичну термінологію розумів погано. Але я мусив прочитати, бо мені це було потрібно, мені хотілося знати, що робити з дитиною, бо лікарі мало чим могли допомогти. Багато з нас шукали інформацію і знаходили. Так от, тепер ми хочемо допомогти тим батькам, які хочуть довідатися більше, хочемо посприяти їм у спілкуванні, щоб вони могли налагодити контакти з педагогами, з лікарями, логопедами. Для поширення інформації ми також проводимо семінари, видаємо посібники з різних питань розвитку громадських організацій, пошуку фінансування, інформаційної стратегії. Громада для нас – ключова діюча сила щодо залучення дітей до загальноосвітніх шкіл.


- Як до депутата, до Вас часто звертаються по допомогу?

- Досить часто. За рік я роблю до ста запитів за зверненнями громадян. Люди звертаються з різними питаннями. Нещодавно вдалося "вибити" квартиру для сім’ї, в якій росла важка дитина. Вона 34 роки прожила в гуртожитку від ізоляторного заводу, на 5 поверсі, а ліфт не працює вже кілька років, вигод ніяких. Батько і мати пропрацювали на заводі все життя і залишилися ні з чим. І вона приречена була сидіти в тій кімнаті. Ну як не допомогти в такій ситуації?

От зараз, наприклад, вже півроку працюю над тим, щоб зробити пандус для 15-річного хлопця, мама якого звернулася по допомогу. Вони живуть на першому поверсі, з під’їзду є 6 сходинок. Хлопець великий, а візочок старої моделі, з маленькими коліщатками. І мама не може по тих сходах його підняти. От ми й працюємо над тим, щоб з кухонного вікна вибити двері і зробити для нього виїзд нормальний. Думали ставити підйомник, але зупинились на пандусі – так надійніше. У бюджеті ж, як завжди, немає грошей. Я вже мав, певно, 8 нарад з цього питання. Зараз вже треба заплатити за проект, доведеться знову кошти шукати…
 

- Недавно Львів відвідали експерти УЄФА. Вони схвально оцінили підготовку львівських готелів до єврочемпіонату. А наскільки наші готелі доступні для неповносправних?

- Згідно з будівельними стандартами, у готелях має бути хоча б один номер для інвалідів, не кажучи вже про загальний вхід, туалети, тощо. На жаль, не усі готелі дотримуються вимог. Я на сесії міськради ставив питання, щоб готелям, які претендують на пільги до Євро-2012, ці пільги надавалися тільки при умові, що буде забезпечена доступність. Адже європейським експертам у кишеню пляшку не запхаєш, вимоги мають чітко дотримуватись усіх вимог.

Хоча не все так погано, є у нас готелі, які відповідають стандартам. Наприклад, у готелі "Леополіс" більшість номерів з широкими дверима, у туалетах і ваннах немає порогів, душові зроблені таким чином, що людина має можливість заїхати туди на візку. Проектували цей готель фіни й естонці і зробили все так, як треба. І тротуар біля готелю зроблений так, що без проблем можна заїхати на нього візком. У готелі "Європейський" є пристосований номер. І пандус вони зробили, хоча й під тиском, а от туалет доступний, який у них був, при реконструкції вони переробили на недоступний. Та й той свій пандус чомусь заставили вазонами. Темні люди. У "Супутнику" є приставні елементи, якими можна скористатися, щоб мати доступ до готелю. Ми в ньому часом семінари проводили. У готелі "Швейцарський" зараз проводяться роботи, після яких більша частина будівлі буде доступна для неповносправних. А от "Опера" нахабно "з’їхала" з цього питання. Вони просто нічого не роблять і нікого не слухають.


- А наскільки доступними для неповносправних є міські об’єкти загалом?

- Я більше року працював у комісії з прийому в експлуатацію об’єктів. Нам з Ярославом Грибальським та Наталею Федорович вдалося відстояти приблизно третину від усіх тих об’єктів, які до нас скерували.

- Які це об’єкти?

- Усі новозбудовані і реконструйовані. Вони не всі вводились в експлуатацію згідно з встановленим порядком. Містобудування частину пустило наліво. Але ті, які вводилися, забудовники разом зі своїми проектантами мусили забезпечити доступність. Зараз навіть житлове будівництво у цьому плані зрушилося з мертвої точки.

Якби ми зараз видавали таку брошурку - "Львів доступний", то там були би сотні об’єктів. Насправді багато вдалося добитися. Якщо людина справді хоче зробити щось добре і проявляє ініціативу, то багато що вдається.


- Минулого року на замовлення міської ради була розроблена Концепція програми "Доступне житло". Що Ви можете сказати про перспективи житлового будівництва для громадян, що потребують соціального захисту?

- Коли цей проект ухвали потрапив мені в руки, то з моєї ініціативи туди внесли ¼ змін які стосувалися власне соціального житла. Бо в концепції і "доступне", і "соціальне" написали через кому. А насправді ні доступним, ні соціальним там і не пахло. Розробники цієї концепції, я так думаю, просто хотіли освоїти ринок середньої цінової категорії. У нас є фірми, які будують дороге, "елітне" житло, а є фірми, які будують простіше житло, тобто дешевше. Будівництвом ж соціального житла ніхто не займається. Був якийсь експеримент з будівництва такого житла у Харкові, але зараз він зупинився, бо все будівництво стоїть.

Соціальне житло – це житло, яке не продається і не передається у спадок. Воно просто дається людині у користування, якщо вона перебуває у складних життєвих обставинах. І коли ця людина доробляться до свого житла чи, на жаль, помирає, це соціальне житло дається іншим потребуючим людям. На жаль, в Україні такого житла на сьогодні немає. Доступним же воно мало б бути не лише за ціною, але й за фізичним доступом для неповносправних. Хоча, з іншого боку, нам надзвичайно потрібне саме альтернативне місце проживання для неповносправних осіб у громаді, а не в інтернатах. Такі мешканці мали б у разі необхідності отримувати соціальний супровід, але не "вириватися" з оточення, не переселятися кудись у монастирі, в ліси. Тоді й ми, батьки, мали би більшу надіюна гідну життєву перспективу для наших дітей.

 

  Вголос інтернет-газета, 12.05.2009
 
Львів відкритий для світуЛьвівська міська рада
© НГО – Портал громадських організацій Львова – NGO. Дизайн та програмування сайту – KUDEST