У ЄС, може, й не відомо про 540 тисяч депортованих із Польщі українців Друк

Розмова з Володимиром Середою, головою “Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння”

Після Другої світової війни в Україну з етнічних українських територій у Польщі примусово переселено понад 500 тисяч українців. У незалежній Україні ці люди об’єдналися в рідні земляцтва для відстоювання своїх прав і підтримування контактів з історичною батьківщиною.

Розмова з Володимиром Середою, головою “Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння”

Після Другої світової війни в Україну з етнічних українських територій у Польщі примусово переселено понад 500 тисяч українців. У незалежній Україні ці люди об’єдналися в рідні земляцтва для відстоювання своїх прав і підтримування контактів з історичною батьківщиною.

Але якщо до початку цього року вони мали змогу хоч якось контактувати з друзями, що залишилися на рідних теренах, то після вступу Польщі до Шенгену через складну візову процедуру контакти звелися до мінімуму. Жодних полегшень під час перетину кордону досі не отримали і народжені в Польщі українці, депортовані тоталітарним режимом. Про нинішні проблеми депортованих українців “Газеті” розповів голова “Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння” Володимир Середа.

– Пане Володимире, передусім розкажіть про товариство, яке ви очолюєте: хто входить до його складу й які цілі перед собою ставите?

– Ще до проголошення незалежності, наприкінці 1980-х років, коли почались активні спроби відтворення громадсько-політичного життя, було створено перше таке товариство у Львові, а потім і в інших регіонах – на Тернопільшині, Івано-Франківщині, на Волині. Це були об’єднання “Надсяння”, “Лемківщина”, “Холмщина”, “Любачівщина” й інші, до складу яких увійшли українці, примусово виселені у 1944-1951 роках із наших прабатьківських споконвічних земель, де вони були корінним населенням. Ціллю таких організацій було згуртувати українців, спробувати відновити знищене українство внаслідок послідовної та продуманої антиукраїнської політики, яку провадив польський тоталітарний режим протягом усієї своєї історії. Це було нищення всіх матеріальних слідів української присутності на цих землях. Фактично нас переселили з українських етнічних теренів, бо навіть станом на початок Другої світової війни, попри сильну полонізацію впродовж століть, можна простежити чітку етнічну межу. Сталося так, що після війни кордон Радянського Союзу і східний кордон Польщі не співпали з етнічною межею, відтак значна частина українських етнічних територій опинилася у складі повоєнної Польщі. На цих теренах, за офіційними, хоча й дещо заниженими даними, проживало понад 700 тисяч етнічних українців. Це і галичани, і холмщаки, підлящуки, лемки.

З часом стало зрозуміло, що є загальні проблеми, які однакові для всіх, починаючи від політичної і правової оцінки цього факту. Ця спільність переконала нас, що окремо кожне з товариств не зможе розв’язати їх. Звернень до державних органів влади було чимало, а результат – фактично нульовим. І тому 1999 року більшість товариств, залишаючи при цьому статус юридичної свободи, утворили “Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння”.

– Які стосунки маєте з владою – і центральною, і місцевою? Наскільки чиновники дослухаються до ваших проблем?

– Як уже згадував, такою засадничо важливою на сьогодні проблемою для всіх товариств є правова оцінка факту нашого виселення. Тому що, згідно з угодою, що її підписано 9 вересня 1944 року між такими квазісуб’єктами міжнародного права, як Українська Радянська Соціалістична Республіка і так званий Польський комітет національного визволення (буцімто уряд, який в обозі Червоної армії приїхав до Любліна), наше виселення трактували як евакуацію. Це глумливе визначення, тому що термін “евакуація” означає тимчасове добровільне переселення людей у зв’язку зі стихійними лихами чи воєнними діями. Але насправаді це було навіть не виселення – це було вигнання, депортація і засади добровільності тут аж ніяк не виконували. Спершу діяли такі адміністративні засоби тиску – заборона української мови, закриття шкіл, переслідування Греко-Католицької Церкви, непосильні податки, а потім застосовували масовий антиукраїнський терор. У Надсянні та на Лемківщині цей терор досяг апогею навесні 1945 року, коли стало зрозуміло, що акція виселення провалилася. Ніхто не виїжджав, бо це була наша земля, а тим паче мешканці знали про “рай” у Радянському Союзі, адже зі “знаменитого” вересня 1939 року до червня 1941 року частина Надсяння вже була у складі УРСР. Там були і колективізація, й арешти, і вивезення в Сибір. У терорі брали участь підпільні польські організації, фактично підтримувані владою, бо ціль у них була спільна – позбутись українського населення, яке в сільській місцевості становило абсолютну більшість. Але й це не давало бажаного ефекту, бо почалися відповідні акції УПА, яка формувалася на Закерзонні і була здатна нас захистити. Тому з вересня 1945 року поляки сформували три дивізії з польських волиняків, галичан, поляків із під Вільнюса (як вони були виховані, знаємо, зокрема, по волинських поляках, в яких за плечима були волинські події), які за всіма канонами сталінської депортації від села до села проводили методичне виселення. 

 
Щодо наших стосунків із владою, то назагал вони дуже хороші з керівниками області, насамперед з обласною адміністрацією, але також і з обласною радою, особливо з депутатським корпусом. Наприклад, з обласного бюджету останніми роками виділяють кошти на заходи з відродження національно-історичної пам’яті на цих теренах – це акції з ушанування певних діячів, відзначення ювілейних подій тощо.

Центральній владі ми нагадуємо про себе, відколи існуємо. Підтримку поки що знаходили тільки у Президента Віктора Ющенка. Сумний ювілей 60-річчя (акції “Вісла”, – “Газета”), можливо, був стимулом цього, але у вересні 2005 року Президент видав спеціальний указ, в якому йдеться про підготовку закону щодо надання відповідного статусу “примусово виселеним українцям”. І навіть у самій назві цього документа маємо “примусово виселений”! Цей факт визнали науковці, гарант повважав за необхідне підписати такий указ. Кабінет Міністрів підготував відповідний законопроект, його подали на розгляд до Верховної Ради, але так і не ухвалили.

– Сьогодні візовий режим настільки посилено, що кордон фактично закрито. Чи польська сторона якось іде назустріч, щоб ви спокійно могли потрапити на рідні землі?

– Тут радше слід запитати, а що робить українська сторона, щоб полегшити нам доступ до теренів, де ми народилися? Згідно з угодою, підписаною в липні 2003 року між українською і польською стороною щодо руху через кордон, у нас не було особливих перешкод для відвідування місць походження, місць поховань наших рідних, односельців чи нашої участі в різноманітних заходах, які проводили на території Польщі українські організації. Підставою для видачі віз тоді були норми, записані в цій угоді. Однак 30 листопада 2007 року підписано додатковий протокол до цієї угоди, яким скасовано ті пункти, що були підставою для надання віз саме депортованим – ні відвідин місць походження, ні відвідин родини. Тому зараз ми отримуємо візи на загальних підставах.

Відчуваючи зміни, в червні 2007 року від імені “Об’єднання “Закерзоння” ми звернулися до Президента й тодішнього міністра МЗС Арсенія Яценюка. У зверненні йшлося про ті проблеми, які виникнуть у депортованих, які намагатимуться потрапити на “малу батьківщину”, у зв’язку зі вступом Польщі до Шенгену. Тому попросили домогтися для нас, громадян України, які народилися на території сучасної Польщі, але були депортовані, безоплатних багаторазових віз. Водночас просили домогтися пільг дітям і онукам депортованих, опираючись на указ Президента. На жаль, отримали відповідь МЗС, де не знайшли ні найменшої згадки про українців, виселених із території Польщі. Від секретаріату Президента взагалі не отримали відповіді. У листопаді минулого року надіслали повторного листа на їх відписку, де коректно вказали, що не отримали відповіді за суттю. Відповідь від МЗС отримали таку ж – загальні фрази. Відповіді глави держави знову не було. Відтак маємо не спрощення перетину кордону, а навпаки – ускладнення.

Держави ЄС, може, й взагалі не знають про таку категорію, як 540 тисяч депортованих українців.

Єдиний, хоча й ілюзорний шанс – це угода про малий прикордонний рух, де міг би бути записаний пункт, що стосується депортованих, аби мати підстави для отримання принаймні річних багаторазових віз. Адже більшість депортованих – це пенсіонери, для яких отримання віз і психологічно, і фізично є значною проблемою. Прикро, що маємо таку ситуацію.

Розмовляв Володимир Кучер
"Львівська газета", 12.02.2008
 
Львів відкритий для світуЛьвівська міська рада
© НГО – Портал громадських організацій Львова – NGO. Дизайн та програмування сайту – KUDEST