НЕдоступне місто Друк

Після таких розмов розумієш, що сходинки, вузькі двері, маленькі ліфти, громадський транспорт – це не те головне, що створює бар’єри для людей у візках, головне – проста байдужість оточуючих.

Після таких розмов розумієш, що сходинки, вузькі двері, маленькі ліфти, громадський транспорт – це не те головне, що створює бар’єри для людей у візках, головне – проста байдужість оточуючих.

Вже не перший рік в Україні одним зі своїх найголовніших пріоритетів влада декларує вирішення соціальних проблем населення. Коли я йшла "робити" репортаж з приймальні начальника управління соціального захисту Львівської міської ради Наталії Федорович, то сподівалася побачити, з якими бідами найчастіше люди звертаються до чиновників і як вони намагаються їх вирішити.

Здавалося, що, передусім, йтиметься про виділення коштів для малозабезпечених, безкоштовне харчування, проблеми наркозалежних, житло... Але в дійсності майже весь час прийому пішов на діалоги-суперечки з посередниками, які хотіли погодити архітектурні проекти аптек, закладів харчування, торгівельно-розважальних центрів. Дискусія точилася навколо висоти сходинок, ширини дверей, конструкції ліфтів, пандусів, бордюрів. При цьому архітектори вперто ігнорували державно-будівельні норми (ДБН), правила доступності і взагалі повагу до людей з особливими потребами.

Діалоги виглядали приблизно так:

- Тут вже є всі підписи, залишився лише ваш. Погодьте, там неможливо облаштувати пандус.

- Але у вас не забезпечено доступності?

- Як я її там забезпечу, це неестетично виглядатиме, та й у цьому районі практично немає людей у візках...

- Ви зробіть пандус і зрозумієте, що таких людей значно більше, ніж можна побачити на вулицях міста, бо кожен думає, що насправді їх небагато, тому і робити нічого не варто. А вони так само хочуть з'їздити за покупками і розважитися у новому класному відпочинково-розважальному центрі...

Ці слова наштовхуються на мовчання і після кількох речень вмовлянь або звинувачень влади і всіх, хто придумав такі норми, йшов в хід останній аргумент з боку тих, хто погоджував проект:

- Ми зробили кнопку доступу (дзвінок - ZAXID.NET).

- В ДБН чітко вказано, що тут має бути пандус.

- Тоді напишіть відмову, щоб ми оскаржили.

Ось так вирішується проблема - ми оскаржимо вашу доступність в суді.

Після таких розмов розумієш, що сходинки, бордюрчики, вузькі двері, маленькі ліфти, громадський транспорт - це не те головне, що створює бар'єри для людей у візках, головне - проста байдужість оточуючих. Купити хліб чи ліки для них так само важко, часто набагато важче, ніж людині, що може ходити, простояти 40 хвилин у корці в переповненій маршрутці, чи піднятися з сумками на 14 поверх, коли не працює ліфт.

Звичайно, я розумію, що не всюди в нашому місті можна облаштувати пандус. Як правило, всі нові заклади в центрі Львова відкривають у житлових будинках, і роблять це в простий спосіб, вибиваючи дверний прохід з вікна. Звідси неможливість облаштувати пандус.

Замість нього досить часто пропонують встановити кнопку доступу чи переносний пандус, але в обох випадках, на мій погляд, це лише замилювання очей, аби погодили проект. Уявіть, як це виглядає в дії: людина у візку повинна задзвонити в магазин, звідти за цим сигналом має вийти двоє людей, бажано чоловіків, бо жінки навряд чи зможуть підняти досить важкий візок з людиною, і занести відвідувача в приміщення, або - в іншому випадку - винести пересувний пандус і таким чином допомогти людині зайти. Який власник, подивимося правді у вічі, погодиться платити зарплату двом людям, чи нехай навіть одному працівнику, бо, як правило, з людиною у візку є супроводжуючий, якщо він не хоче дати гідну зарплату продавцю.

В нових районах магазини також відкривають у житлових будинках. Як розповів один із погоджувальників, щоб відкрити аптеку на Сихові, йому довелося будувати пандус довжиною 18 метрів. Звичайно, це виглядає не зовсім естетично, але це необхідні речі. Бо доступність необхідна не лише візочникам, а й тим, у кого є маленькі діти, - з дитячим візком також не легко підніматися сходами. Саме тому мене під час прийому здивував власник магазину товарів для немовлят, який вперто відмовлявся облаштувати пандус, мотивуючи, що дитячий візочок можна залишити надворі.

- Яким би поганим не був Радянський Союз, але тоді принаймні була норма, що в кожному районі має бути стільки і стільки таких і таких закладів, і частина з них має бути облаштована під потреби маломобільних груп населення. Чому зараз не можна такого зробити, щоб людина у візку знала, що хоч десь вона може придбати необхідний товар? - висловив свій погляд на проблему координатор програми безбар'єрності Національної Асамблеї інвалідів України, депутат Львівської обласної ради Ярослав Грибальський. 

Всі заходи доступності на кшталт кнопки доступу він одразу відкинув, бо сам неодноразово об'їжджав такі заклади і практично ніде такий дзвінок не працював: "Принаймні там повинні бути і екрани, щоб було видно, чи хтось є всередині".

Взагалі під час нашої розмови Ярослав Грибальський сказав, що програма забезпечення доступності протягом останніх років перестала виконуватися належним чином. Це, в першу чергу, видно за ремонтом доріг:

- Коли у Львові починали говорити про доступність у 1999 році, а Львів першим в Україні почав піднімати ці питання, всі дороги ремонтували із заниженими бордюрами. Зараз я дивлюся на вул. Городоцьку, вул. Устиновича, на всіх пішохідних переходах високі бордюри. Або це без проекту хтось робив, або ігнорували ДБН - це просто на вітер викинуті гроші. Тут необхідно проводити перевірку контролюючих органів. Я вже не говорю про те, що в європейському Львові лише 7 тролейбусів із низькою підлогою, та 11 німецьких трамваїв, якими можуть користуватися люди у візку. І то досить часто в час, коли за розкладом має їхати такий тролейбус, якийсь таксист поставить свою машину і заблокує прохід до транспортного засобу. А житлові новобудови, тут повне ігнорування ДБН і всередині приміщення, і щодо пандусів... Але це все точно можна передбачити в проекті... 

Мені пригадалися слова одного з відвідувачів під час прийому громадян в керівника управління соцзахисту. На мої запитання щодо відсутності пандусу в проекті новобудови і чому взагалі не можна будувати споруди на нульовому рівні від землі, відповідь була наступною:

- Це для Львова нетрадиційно! 

Заклик Наталії Федорович змінювати традиції і дивитися на цивілізований світ викликали лише нарікання: "Що ви в нас хочете, там інший світ, і взагалі, дайте спокій з вашими візочниками, вони до нас не ходять".

Як воювати з такими людьми, відповідь не зміг дати ні Ярослав Грибальський, ні Наталія Федорович. Вона наголосила:

- Треба змінювати свідомість. Зараз ми розробили пропозиції щодо змін в існуючу практику влаштування умов доступності у Львові. Згідно з ними, власники закладів, де дійсно не можна облаштувати пандус, мають сплатити внесок у спеціально створений фонд на розвиток доступності в тих місцях, де це реально зробити. Але ми повинні бути дуже категоричними, щоб це не дало можливість думати, що всі можуть заплатити і забути. 

Таке розв'язання проблеми (де можливо - ставити пандус, а де ні, то слід сплатити внесок, наприклад, в значної кількості об'єктів в центральній частині міста), є у цій ситуації чи не найоптимальнішою. Звичайно, гарантій, що таке рішення не призведе до повного ігнорування прав людей у візках в центрі Львова - немає. Однак потрібно щось робити. Зрештою, і в Європі до цього йшли не один десяток років. Головне, аби у влади була воля і співпереживання до людей у візках. 


Наталія ЄФІМЕНКО,
  Zaxid.net, 11.09.2008
 
Львів відкритий для світуЛьвівська міська рада
© НГО – Портал громадських організацій Львова – NGO. Дизайн та програмування сайту – KUDEST