За межею бідності Друк
Згадалася «вечірка» Президента України, який, бажаючи зібрати з олігархів і бізнесменів гроші на благодійність, запросив їх у шикарний ресторан із випивкою та їжею, вартість якої...

Згадалася «вечірка» Президента України, який, бажаючи зібрати з олігархів і бізнесменів гроші на благодійність, запросив їх у шикарний ресторан із випивкою та їжею, вартість якої...

За щоденними справами, буденною біганиною і бажанням жити краще, ми якось забуваємо, що існують ті, кому дійсно важко, сім’ї, які заледве виживають.І якби не громадські організації, які дають цим родинам надію, я справді не знаю, як би ці сім'ї виживали.

В Україні існує чимало благодійних фондів. Всі вони більше чи менше надають соціальну допомогу різним групам населення. Є благодійні іменні фонди політиків чи VIP-персон. Інколи про справи згаданих благодійних фондів «селебретіз» дізнаєшся суто з повідомлень у пресі та з новин на телебаченні. А є фонди, робота яких не висвітлюється яскраво у медіа, зате цю роботу відчувають конкретні сім'ї.

У Львові за підтримки «Карітас Україна» декілька років поспіль діє «Дитячо-юнацький соціальний центр». Серед різної підтримки, яку надає центр, хочу виокремити «соціальний супровід кризових сімей», тобто допомога тим сім'ям, які опинилися у вкрай важкій ситуації.

Що таке «сім'я, що опинилася у кризовій ситуації», я нещодавно побачила на власні очі.

«Держава однією рукою дає, а іншою - забирає»

З керівником «Дитячо-юнацького соціального центру» у Львові Богданом Біланом виїжджаємо на черговий телефонний виклик у Франківський район Львова. Знаходимо будинок за отриманою адресою, дзвонимо в двері, відкриває старша жіночка, назвемо її пані Надія.

Пані Надя має двох онуків - один навчається в одинадцятому класі, інший - у четвертому, доглядає за ними, їхніми глухонімими батьками та за своєю мамою, якій 89 років.

Зайшовши у квартиру, відчула різкуватий запах. Жіночка ніби наперед вибачається:

- Пробачте за запах. Не можу нічого зробити, вона (показує у кімнату) лежить у ліжку, а потім спустить ноги і... Геть не розуміє, що робить. Я вже і прала все, і чистила, але запах не вивітрюється...

У кімнаті на ліжку лежить-спить сива жінка. Протягом всієї розмови вона так і лежала, не повернувшись і не сказавши ні слова, не видавши ні звуку, час від часу розплющувала та заплющувала очі.

Розповідає бабуся про те, як живе, які обставини її хвилюють, говорить і про онуків: молодший зараз лежить в лікарні, у нього - загострення бронхіальної астми. Старший зараз теж в лікарні, але в іншій. «У нього якесь інфекційне захворювання. Лікарі виписали дуже багато ліків. Частину купила, а решта - пізніше куплю», - розповідає пані Надя.

Оглядаю кімнату: старенька «стінка», два ліжка, декілька крісел, металевий старий карниз, стіл, на якому телевізор. Показуючи на телевізор, пояснює: «Сусідка, що має чоловіка-пияка, поїхала на заробітки, дала потримати техніку. Аби він не пропив». Просить нас присісти, бере крісло, в руках залишається дощечка: «То все треба ремонтувати, і ремонт робити, бачите (показує на стелю): сусіди зверху затоплювали, але то вже давніше, але все ніяк не назбираються гроші, аби ремонт зробити».

Підлога з дерев'яних дошок. У креденсі - старенькі книги, на балконі сушиться постіль. «Загалом сусіди нам допомагають. Одні купили собі нові меблі, то старі нам віддали. Те саме з вхідними дверима: собі поставили нові, а ті, що були у них, нам віддали. І дуже доречно, наші - заледве тримались на петлях», - каже жінка.

Старенька знову розповідає про онуків, пишається старшим, який самостійно поступив в гімназію імені Шептицького: «Вона хоч і платна, але директор гімназії дозволив Ігорю навчатися безкоштовно. Старший - мені помічник, то їсти зварить, то за малим подивиться. Їх мама потребує доброго догляду, адже могла і зимову шапку влітку одягнути на Василька, могла просто до сусідів ходити, просити хліба (онуки з батьками живуть на окремій квартирі). Я хвилююся за малих. Старший Ігор через рік закінчить школу, гроші на вступ до навчального закладу ми не маємо. Його захоплюють монахи, але якщо він піде до ченців, хто зможе доглянути його братика Василька?»

Про невістку і сина говорить скупо, не тому, що щось приховує, а, скоріше, через те, що про це не говориться. Мама хлопців відвідує Львівський міський психоневрологічний диспансер, приймає сильні антидепресанти. Скаржиться пані Надія на те, що один потрібний укол для невістки коштує 187 гривень, а вона, як інвалід другої групи, отримує пенсію у розмірі 537 грн, син - 580 грн: «Тепер до пенсії додали ще кілька гривень, і сім'я не потрапляє під статус малозабезпечених, відповідно наймолодший онук не може харчуватись у школі за державні кошти. Як то кажуть, держава однією рукою дає, а іншою - забирає».

Знову починає говорити про старшого онука: «Я дуже переймаюсь за нього, він не курить, не п'є, друзів має хороших, переймаюсь, аби потрапив у хорошу компанію. Він часто ходить до отців Селезіян. Я боюся, що якщо відіб'ю його від вступу до монахів, то це зламає його. Ніколи не забуду ситуацію, коли мій тепер уже покійний чоловік потрапив з інсультом в лікарню, був практично весь паралізований, не говорив, і коли ми прийшли додому після лікарні, старшенький сказав: «Бабцю, давай будемо молитися за дідуся, Бог все бачить, він бачить, що від нас не можна забирати дідуся». Ми помолилися, і пішли спати. Та йому не спалося, я прокинулась десь о четвертій ранку, і бачила, що малий продовжував молитися, звертаючись до Бога: «Боже, ти ж бачиш, тато не говорить, мама не говорить, ще й дідусь не говорить... З ким же я буду говорити?» У мене аж сльози на очах виступили. Наступного дня лікарка сказала, що чоловік почав ворушити язиком, і це був перший крок до одужання, а за три дні він почав розмовляти».

Розповідає пані Надя і за те, як не вистачає грошей на прожиття. Зі старшим онуком Ігорем розділили пенсію по днях, вийшло по 20 гривень щодня. Одного разу Ігор вирішив взяти 50 гривень, і сказавши, що буде відтепер купувати найнеобхідніше з продуктів (думав, що йому вдасться більше зекономити), купив олію цукор, ще дещо для приготування їжі - і не стало цих грошей. «Самі розумієте, що їжу якось можна купити, але з одягом і взуттям це просто проблема. Трохи при церкві допомагають взуттям, одягом, але Ігор не скаже, що не має вбрання. Одного разу, коли сусідка якийсь одяг принесла, то малий мені мало не плачучи дорікнув: «Нащо ти говориш, що ми бідні. Ти думаєш, що бідних поважають?»

Переймається бабуся і за найменшого внука, зараз літо, він гуляє біля дому, вона не може постійно за ним наглядати, адже теж має проблеми зі здоров'ям, їздить до лікарів.

Богдан Білан запропонував малому у цей час приїжджати на вул. К.Левицького у «Дитячо-юнацький соціальний центр», адже там проводять час чимало його однолітків. З ними працюють вихователі, психологи; там школярі малюють, ліплять, бавляться на вулиці у різні ігри, а також їх там годують. «Як би це добре було для нас. Боже, яке то щастя, коли дитина під наглядом», - з усмішкою подякувала бабуся.

Уся робота в Центрі з дітьми (потім пояснив мені Богдан Білан) є водночас способом запобігання дитячій безпритульності.

Можна допомогти

Після відвідин пані Надії Богдан Білан запевнив мене, що цій сім'ї ще можна допомогти: літо наймолодший проведе в центрі, зі старшим треба буде багато говорити і переконати його йти не в монахи, а вступити на «соціального працівника», тоді він буде і більше вдома і займатиметься тим, через що й сам частково пройшов. «При церквах можна буде попитати й про одяг для хлопців. Спробувати через міське управління соціального захисту «зробити» безкоштовне харчування в школі для Василька. І через різні проекти, які провадить благодійний фонд «Карітас-Львів УГКЦ» допомагати цій сім'ї побутовою хімією, харчами», - запевнив Б. Білан.

Вражена цими відвідинами, у голові крутилося лише питання: «Як вони дають собі раду?» Десь далеко розуміла, що якби не «Карітас» та бабуся, яка звернулася сюди по допомогу, сім'я не знала б як далі проживати, і хлопці могли просто йти на вулицю - жити вуличним життям.

Не хотілось би порівнювати один благодійний фонд з іншим, але стриматись не можу: в Україні є фонди, які ніби створені лише для піару людей, іменем яких названі, а інші - для тяжкої щоденної праці. Дописуючи статтю, згадалася «вечірка» Президента України, який, бажаючи зібрати з олігархів і бізнесменів гроші на благодійність, запросив їх у шикарний ресторан із випивкою та їжею, вартість якої, мабуть, заледве не перевищила зібраних коштів на благодійність.

 

Аліна Небельмес,
  Zaxid.net, 18.08.2008
 
Львів відкритий для світуЛьвівська міська рада
© НГО – Портал громадських організацій Львова – NGO. Дизайн та програмування сайту – KUDEST